Карпилівський волонтер Олег Баран за 5 років здійснив до 30 «експедицій» на Схід, і 2 вересня вкотре вирушив у зону бойових дій, аби підтримати захисників словом і ділом.
Про це пише Полісся.
За 2 тижні волонтер побував на Донецькому та Маріупольському напрямах, зокрема, відвідав блокпости в Авдіївці, Пісках, Карлівці, Волновасі, Водяному та Широкине. Чоловік переконаний: «Якщо не беремо участі на фронті, то маємо бути присутні хоча б так. Підтримувати, щоб ми були цілісні, згуртовані, стояли за нашу країну разом».
Олег Олександрович підкреслив, що хлопці з фронту мовчазні, здебільшого стримані. Не хизуються патріотизмом, але мають у серці Україну. Вони відразу читають листи і носять їх при собі. Хтось із них сказав волонтерові: «Мені не треба медалі, почесті, визнання. Я хочу, аби мої діти-онуки знали, що їх батько захищав цілісність України, а не спав». Олександр розповів також, що його всюди зустрічали радісно. У людей піднімається дух, як тільки бачать волинські номери: «В очах відразу радість». Про зустрічі і спілкування годі й казати. Однак підготуватися до поїздки нелегко.
Найтяжче – зібрати допомогу серед людей. Легше провезти, поїхати на передову під кулі, а от збирати – морально дуже виснажливо. Так, у порівнянні з 2014 роком, досить мало людей відгукнулося на заклик «скласти» передачу. Однак є й ті, які докладають максимум зусиль і сьогодні. Зокрема, неабияку допомогу надали місцеві підприємці Віктор Семенюк, Іван Сухацький та Стобихвівське лісництво військового лісгоспу.
За ці гроші, зокрема, придбали памперси та інші необхідні для дітей речі у притулок «Ковчег». Дещо принесли люди. До збору коштів також активно долучилися прихожани церкви «Нове покоління» (м. Ковель), пастором якої є пан Олег.
– У добробатах є хлопці, які на фронті воюють із 2014 року. Це тяжко, але вони стоять не за медалі чи статус учасника бойових дій, а за ідею, за Україну. Найбільше їх турбує безвідповідальність «верхів» та відсутність чіткого плану на кшталт «вирішили-відбили». Багатьох продали, а до добровольчих батальйонів керівництво загалом несправедливе. Вони там уже 5 років, досвідчені, сміливі, а багато з них навіть не мають статусу учасника бойових дій, не отримують жодної матеріальної допомоги. Це чисті патріоти, які тримають і боронять територію нашої країни. Не ті, які у біленьких вишиванках фотографуються біля пам’ятників, а справжні, щирі серцем. Вони відвойовують позиції, після чого пропонують зайти туди бійцям ЗСУ, а ті інколи навіть не спроможні цього зробити, бо не отримують відповідних наказів. Це абсурд! – коротко окреслює ситуацію волонтер. – Це морально та фізично витривалі хлопці, навчені, а їх натомість хочуть повністю анулювати. Ми ж бачимо, як часто гинуть молоді та недосвідчені юнаки, то до чого ж це призведе?
Поїздка була переповнена спілкуванням. У цілому, найбільша мрія бійців – досягнути миру і повернутися додому, до діток. Принагідно Олег Баран пригадав також розмову із високим статним командиром. Його найбільше вразило те, що загартований війною чоловік заплакав, коли пригадав рідних. «На очах здорового мужчини я побачив сльози, ви розумієте, наскільки це сильно? Одне — коли сидиш собі вдома. І зовсім інший світ відкривається, коли приїжджаєш сюди. Просто сльози». Волонтер зізнається, що наразі позитиву мало. Добровольчі батальйони витісняють і ніхто не знає, чим це закінчиться. Але хлопці налаштовані стояти до кінця, доки їх не почнуть тиснути силою.
– Уявіть собі ситуацію: вони воюють проти ворога і, водночас, змушені боятися своїх, тому що захищають свою країну, – обурюється мій співрозмовник. – Крім того, хотілося б також, аби люди були відкритішими і не забували, що в країні триває війна. Щоб усі робили хто що може, хай по трішки, але не сиділи. Якщо не можемо зробити щось велике, то хоча б маленьке: принесена якась банка, теплий лист, будь-що, адже кожна дрібничка наближає до перемоги. Спільно.
Іванна ШЕМЕТЮК
