Його повезли ховати, а дружину – в пологовий: історія родини загиблого атовця з Волині

0
97

Його повезли ховати, а дружину – в пологовий: історія родини загиблого атовця з Волині

28 червня минуло рівно 5 років з моменту загибелі командира бойової машини, командира відділення, старшого солдата з Волині Упорова Ігоря. Бригада – 128 гірсько-піхотна.

Народився він 30 серпня 1984 року у селі Залужне Локачинського району. Був поранений 28 червня 2014 року під час мінометного обстрілу біля села Макарове Луганської області, пише Вісник. Помер від втрати крові у вертольоті під час транспортування до шпиталю. Це сталося під час оголошення так званого першого перемир’я, за кілька днів до народження його другої донечки. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» 3 ступеня.

Надія Упорова – дружина загиблого бійця – розповідає: повістку Ігореві принесли 7 квітня 2014 року – на Благовіщення. Тоді вона була вагітна другою дитиною. «Можливо, не підеш?» – запитала його тоді. Але він був непохитний. Війна не була для Ігоря чимось невідомим, бо він свого часу проходив службу у складі миротворчого контингенту в Косовому.

У день загибелі вислав коханій своє фото

– У день своєї загибелі він ще вислав мені своє фото. «Який ти тут гарний!» – сказала я йому. Це було наше останнє спілкування. Того дня я чомусь весь день плакала і слухала сумні пісні. Сама не розуміла, чому. А перед тим мені наснився сон, що я йду на похорон і несу дві квіточки. Як досі пам’ятаю день, коли мені повідомили, що Ігоря вже немає. Це було 29 червня. Тоді така гарна погода була, моя донечка бігала і гралася на подвір’ї. Прийшли військком і дві мої куми. Я побачила, що дівчата дуже заплакані. Тоді я все зрозуміла і сказала: «Ні, це не мій Ігор. Цього не може бути!» В цей момент до мене підбігла донечка, міцно обійняла, я стиснула зуби – і ні слова, аби не травмувати дитини, – розповідає Надія.

Як виявилося, під час бою під бронежилет Ігоря влетіла куля. У нього почалася внутрішня кровотеча. Він помер у вертольоті дорогою до лікарні.

Його повезли ховати, а дружину – в пологовий: історія родини загиблого атовця з Волині

Тіло Ігоря привезли через кілька днів – уночі. Приїхала його мама з Луцька, і рідна сестра – з Німеччини. Посходилися люди. Надія до останнього вірила, що, можливо, це помилка, і її Ігор не помер. Коли тіло занесли до хати, вона сиділа в іншій кімнаті, разом з друзями, які її підтримували. Почувши голосний крик мами Ігоря, зрозуміла: ніякої помилки нема. Потім підійшла і сама до домовини. В голові бриніло одне – аби лиш не зірватися і не впасти в істерику. Всю ніч так біля нього і просиділа. А коли на другий день знесилено відключилася, у сні прийшов коханий, погладив її вагітний животик і сказав: «Відпочинь, моя люба, тобі ще стільки потрібно витерпіти». Як стане зрозуміло згодом, сон був віщий, адже в той день Надії довелося не лише пережити похорон чоловіка, а й витерпіти важкий родовий біль…

– Одного дня Ігор зателефонував мені і сказав, що вже придумав ім’я для нашої другої донечки – Віолетта. «Яке гарне ім’я, коханий», – відповіла я йому. Так я і назвала нашу крихітку, – продовжує розповідь Надія.

«Небо плакало разом зі мною…»

У день, коли мали ховати Ігоря, дитина дуже «билась» всередині. Надія попрощалася з коханим у церкві, і поїхала в лікарню. Фактично, Ігоря повезли ховати на кладовище, а її – в лікарню народжувати. Пологи були важкими. Дитина з’явилася на світ близько першої години ночі. Усю ніч Надія проплакала. Усю ніч ішов дощ. «Було враження, що небо плакало разом зі мною», – каже молода жінка.

Юлії скоро виповниться 10 років, Віолетті – 5. Дівчатка знають, що їхній тато захищав їх на війні, але він загинув і тепер став зірочкою на небі. Часто вони чекають нічки, аби подивитися на нього…

– Він не дожив до свого 30-річчя два місяці. Я дуже дякую йому за наші 9 років життя у шлюбі. Дякую за донечок, які допомогли мені вистояти у той час, коли його не стало. Бо мені тоді навіть жити не хотілося. І цей біль не мине ніколи, просто він живе глибоко всередині, – каже Надія.

Матір загиблого бійця не має даху над головою

Тамара з невісткою у дуже хороших стосунках. Підтримують одна одну. Щоправда, здоров’я у мами Ігоря поганеньке – скаче тиск, вона постійно на таблетках. Але це не єдина проблема матері загиблого Героя. Адже вона не має власного даху над головою і змушена винаймати житло. Ще у 2005 році в Упорових згоріла хата, і відтоді вони – по чужих зйомних квартирах. Зараз жінка не працює, живе на одну свою пенсію, з якої їй потрібно заплатити за квартиру 3 тисячі щомісячно. За щось ще потрібно жити і лікуватися. Жінка неодноразово зверталася до влади з проханням допомогти їй із житловим питанням, але марно. «Ви ж отримали гроші за сина», – усюди чує вона. Після смерті Ігоря їй справді виплатили 120 тисяч гривень. Це п’ята частина від 600 тисяч, які виплачував Уряд родинам загиблих. Але житла на ці гроші у Луцьку придбати було неможливо ні кілька років тому, ні тим більше зараз.

– Мій син, моя єдина опора, віддав життя за Україну. А мені чекати допомоги нізвідки, виходить. Рада з того, що хоч невістка і онуки мають хороше житло, їм дійсно допомогли, – говорить, постійно витираючи сльози, матір.

Щоправда, зять пані Тамари, що живе з її донькою у Німеччині, свого часу придбав у Луцьку нову велику квартиру – у одного з відомих забудовників міста. Є всі відповідні документи, які засвідчують, що він оплатив усю необхідну суму. Він навіть зробив у квартирі частково перепланування. А коли поїхав до Німеччини і через деякий час повернувся, його квартиру… продали. Йому ж добряче пригрозили і сказали мовчати: мовляв, нічого він не доведе, а от собі нашкодить. А саме цю квартиру зять хотів лишити тещі, знаючи, що вона не має де жити. Але і тут – не судилося, бо навряд чи жінка зможе судитися із багатим і впливовим забудовником…

Ірина Бура